Про героя

    Ткач Ярослав Васильович народився 12 серпня 1988 року в селі Шупарка Борщівського району.

  Ріс з двома братами і двома сестрами веселим, роботящим, щирим та доброзичливим хлопцем. Ніколи не цурався допомагати всім, хто потребував його допомоги.

  В 2003 році закінчив Шупарську ЗОШ l-ll ступенів. Для однокласників, як і для всіх у селі залишився в пам'яті товариським, чесним, справедливим юнаком. 

   Коли над нашою країною продовжував знущатись запеклий ворог, у квітні 2020 року Ярослав став добровольцем до лав Збройних Сил України.

   Після поранення повернувся до сестри-близнючки Лесі, яка допомагала заліковувати рани. Про широку щедру душу його свідчить той факт, що саме для її донечки Ярослав вирішив заповісти батьківський дім. 

   Можливо, щось відчував неспокій в серці, але це не зупинило Ярослава вдруге стати із зброєю в руках на фронті проти росії, після її широкомасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. 

  Пробувши більше року на війні, пройшовши багато гарячих точок, старший солдат Ткач Ярослав Васильович загинув 05 травня 2023 року, у бою під містом Бахмут Донецької області.

 За бойові заслуги був нагороджений орденом "За мужність" lll-ступеня посмертно. Ця державна нагорода дається для відзначення мужності і героїзму, виявлених воїном при виконанні військового обов'язку в умовах, пов'язаних з ризиком для життя. 

  Ткач Ярослав нагороджений посмертно орденом "Хрест-Героя". Ця нагорода дається воїну, який патріотично налаштований, свідомий громадянин, що розуміє, що йому треба йти захищати кордони України.

   В момент поховання старшого солдата, воїна-героя,  шупарчани віддали належні почесті загиблому за те, щоб існувала держава Україна, її незалежність і соборність. В серці кожного жителя села залишається пам'ять, шана, і вдячність всім захисникам що загинули, і серед них Ткачу Ярославу, а також тим, що стоять на полі бою із зброєю проти ворога. Жорстока невблаганна війна з російським окупантом забирає найкращих синів України, з їхніх домівок, а потім... із поля бою. Із поля бою іноді вони прилітають в свій край журавлями, з тихим вітерцем чи стогоном до вікна рідної хати.

   Як співається "... він крикнув криком журавлиним ..."над рідною домівкою і наш 35-річний односельчанин Ткач Ярослав Васильович. Дім стояв пусткою... в ньому вже немає родичів і батько, і мати вже зустрічали сина в небі, там і обіймалися крильми.