Про героя

       Сакалюк Володимир Михайлович  народився 6 січня 1974 року в  мальовничому селі Шершенівка, в сім’ї, де любили працю, пісню, жили традиціями, повагою один до одного, в сім’ї справжніх українців, які мали золоті руки. Герої народжуються в простих родинах.

   Тато Михайло зумів привити любов до всього, що вмів, а вмів він багато. Разом вони майстрували, будували, господарювали, славились, як хороші спеціалісти і майстри по дереву, а мама Ольга передала синові свій дар, як би це сказати?-«всеможливості і дбайливості».

Мама згадує :

«Здається, не існувало такого, щоб мій Володя не вмів! З самого  дитинства відчувався його талант і господарський хист. Будучи ще зовсім маленьким, вже й тоді мав контакт з природою, часто усамітнювався на річці під час риболовлі, де мав час помріяти, щось спланувати і все йому було цікаво! Ніколи не сидів без діла, віддихав, то тільки з користю, не гаяв часу марно. Був малий, але такий дбайливий! Лінь йому не знайома! Ніколи не сидів без діла!

Коли Володі виповнилось 6 років – пішов в Борщівську середню школу №1 . Він і там брав для себе те, що цікавило. Добре вчився, особливо любив математику, фізику, історію, фізкультуру, трудове навчання. Непосида  відвідував всі можливі гуртки, адже мав хорошу пам’ять, швидкий розум. Він був поцілований Богом. Навчання продовжив в Борщівському профтехучилищі, де здобув виробничу професію, а фахові знання в БАТК»

Якщо почати характеризувати Володю, як особистість, то перше, що спадає на думку – Господар! Справжній, такий вмілий, дбайливий, турботливий, талановитий і винахідливий, надзвичайно розумний і розсудливий. Володя побудував хату, гаражі, літній будиночок. Все сам вмів зробити, радився, ніколи нічого не робив необдумано і добре зважено. Нічого не могло бути проблемою – вихід буде! Бо він – справжній чоловік, володар землі. 

Там, на сході України, де ворог спустошував все навколо, все живе, красиве, цінне, загострювались біль і ненависть Володі. Він захоплювався синявою ставків і озер, родючою і багатою нашою землею, яку так безжально нищив ворог, кат , який безжально спопеляв  все на шляху: людей,  природу, будівлі, все-все. Володю це боліло, бо знав ціну праці, ціну здоров’я, ціну майбутнього. Йому так було шкода бачити, як в Сєверодонецькій лікарні, яку  облаштували новенькими ,сучасними тренажерами, басейном все злітало в небо, все – там був найкращий на Україні спортивний комплекс, чудові відпочинкові парки, там були школи, там було життя ….

Особливим захопленням чоловіка був спорт. Часто повторював – «Життя – це рух, рух – це життя».

О-о-о, як він грав волейбол…Спритно. Вміло, з розумом і азартом. Це командний вид спорту, тому потребував злагодженості, згуртованості, підтримки. А Володя мав всі ці риси і якості гравця. Пригадую, як будучи тих кілька днів у відпустці від служби, він знайшов час, щоб торкнутись м’яча. Щоб зіграти  свою останню волейбольну партію. Володя гарно плавав, тому був хорошим водолазом, Вчився не в басейні, а на річці, ставку ще змалку. І взагалі він дуже любив воду, змайстрував човен аби запливати подальше від берега і релаксувати , ловлячи рибку. Любо глянути було , як він вміло . вправно , впевнено  веслував , як раділи дітки, бо вони на «кораблі». З ним кругом було затишно, спокійно, бо впевнено.

Відпочинок- то тільки активний! Мріяв зробити більярдний стіл в літній хатині .Вже майже завершував , але так і не закінчив, не встиг… Не встиг реалізувати ще не одну мрію велику і малу…

Після перемоги у війні дуже сильно мріяв придбати потужний мотоцикл, щоб з кумом податись у подорож, бо це так вільно і азартно. І все би в нього було, і все би він зумів і зробив, але не судилося.

Ось момент спогаду – приїхав Володя в відпустку на три дні, бере косу, аби покосити трави, що забуяли без нього. До цих пір в очах та постава, вмілі рухи, вправні, так по-нашому, по-українськи летять покоси, так зразу пахне травою. Як він то робив гордо і впевнено. Те, що для когось було б проблемою – для нього легко і просто. Володю ніхто не бачив без роботи, він постійно в русі. Любов і повага до життя! В нього плани були – ЖИТИ!!!! Чуєш, клятий москалю, ЖИТИ!!! Він хотів жити, трудитись, радіти, трудитись, щоб його золоті руки дарували світу добро і користь. 

Володя все робив на чесність і порядність . В цьому його сутність, краса і велич. Ніхто не зможе сказати, що він підлий, підступний, бо жив по законах моралі. 

Як в кожного доброго господаря є своя господарка. Була вона і в Володі. Особлива його любов – це кролики, його віддушина. Ходив біля них, як коло малих дітей: доглядав, плекав. Надя, наша дочка, ще така маленька була, а вже крутилася біля тата, намагалася допомагати, робити все добре, щоб тато хвалив свою помічницю. Він в свою чергу гордився, що зумів зацікавити дитину до доброго і корисного.

Володі не соромно було оглядатися назад – там великий слід праці, не соромно було жити і дивитися вперед. Мій чоловік  - великий життєлюб, що впевнено крокував по житті. В вухах дзвенить єдина фраза невпевненості, якогось страху, на жаль стала пророчою: « Інеса, це дуже страшна війна, там справжнє пекло, в якому  дуже важко буде вижити….але я буду намагатись».

Будучи на війні , Володя розумів, що там він мусить вміти  і знати буквально все. Він багато читав, збирав інформацію, особливо в медиків. Розумів, що зобов’язаний знати, як надати правильно і швидко допомогу пораненим, щоб все зробити мудро і оперативно, бо в його руках може бути чуже життя. Я не знаю правди до кінця і як саме насправді загинув Володя, якими були його останні слова, дії  ….Але я точно знаю, що навіть в останні секунди  подиху він не втрачав  бажання і віри в життя. Я точно знаю, що останні секунди життя  він думав не про себе, а про нас, свою сім’ю, як нам важко буде без нього і чоловічого, батьківського плеча. Я точно знаю, що в останні секунди  свого життя, він прокручував можливості вижити, вижити, вижити для нас!!!

А ще я знаю точно, Володя був і відчував себе щасливим продовж життя, бо робив все для того аби оселилось щастя  і любов поруч нього .

Життя цінується не тривалістю, а змістом!

Володимирова дружелюбність і щирість, доброта подарували у житті багато друзів, що крокували поруч, навіть з шкільної парти.  Тому  був надійним товаришем, який не відмовляв  ніколи ні в допомозі, ні в щирій пораді, підтримці. Слово друга – понад усе. А будучи комунікабельним, легко заводив нові знайомства, але в  своє серце підпускав обережно, з витримкою і розумом. Тому в його колі були кращі - найвірніші, найпорядніші, схожі до нього своєю відданістю.

Володю оточували хороші люди, щирі, добрі. З роками він навчився  розбиратись в людській сутності, тому оточив себе найкращими і сам відповідно  був таким вірним другом, товариським та щирим.

Володя мій був дуже справедливим, не міг терпіти підлості, хитрості, підступності, жорстокості, нахабства та підлабузництва. Часто така загострена риса справедливості і порядності приносили неприємності, але він ніколи ні про що не жалів, жив без сорому і почуття провини. Володі ніколи не було соромно дивитись в очі, тому що жодного разу не стояв осторонь проблем , біди своїх і чужих. Хіба це не найкращий чоловік? Так ,він один з тих най-най, які викликають повагу і захоплення, гордість і шану.

Володя був простим, але таким величним і особливим. Саме такі люди творять нову історію України. Саме на таких людях тримається цей світ і наше життя. Мені і нашим дітям дуже приємно чути схвальні відгуки від колишніх колег по роботі, а працював він на ТОВ « Тютюн Імпекс», в Борщівській комунальній котельні, багато років віддав водолазно-рятувальній станції. Скрізь, де б не був – залишав хороші, теплі спогади та  слова: «Це був особливий. Найкращий серед нас».

Микола Сухопаров, вірний побратим, з яким боронили край сказав : «Вовка – це такий чоловік, якого зустрічаєш раз на все життя. В мене багато друзів, але саме він зумів за такий короткий, але важливий час стати найкращим з усіх, якого з впевненістю назвав «Братиком».

Володю не лякали труднощі. Він вмів з ними справлятися, ніколи не жалівся. В будь-яких складних умовах знаходив вихід. Якось вмів з розумом і спритністю діяти в екстремальних умовах, перемагати втому і рухатись вперед .

Служба в армії загартували ці його мужність, організованість, відповідальність і патріотизм. 

Коли в 2014 почалась війна (по-іншому сказати не можу)одним із перших пішов на майдан мужнім, безстрашним, рішучим чоловіком-патріотом. Володя так хотів жити в справедливій, вільній і багатій Україні, щоб діти росли впевненими в завтрашнім дні. Тому, коли почалась повномасштабна війна 2022 році бійцем ЗСУ пішов захищати державу для нашого майбутнього.

Декілька слів про ненависну війну….Чи боявся він? Так, але за нас, щоб ворог не зайшов в наші домівки, щоб не зруйнував наше минуле і майбутнє. Щоб ЗСУ могли здолати і перемогти. Володя дуже хотів жити і вижити. Бо саме там, людина, дивлячись щохвилини смерті в очі, так сильно любить і цінує кожну мить життя.

       В бойовій бригаді виконував завдання кулеметника і стрільця. Якийсь час був прикомандирований роту охорони, а потім підготовка і штурмова бригада…

В бою поблизу села Опитне, Покровського району (неподалік Донецького аеропорту) при виконанні бойового завдання «мурашник» мій коханий чоловік загинув….

Хлопці-побратими так і не змогли врятувати від смертельної травми того, кого любили і поважали, втратили свого «Сокола» - так його звали там, на війні. І як же підійшло йому це позивне «Сокіл», так благородно і велично, як сам птах, вірний і надійний, вірний і надійний, який вміє досягати мети. Птах, що символізує небо і сонце, волю духа і тіла, а також вітер , що підганяє його крила. Благородний, як і сам Володя. А ще Сокіл – це символ визвольної боротьби українців , один з варіантів тризуба, магічний знак роду, оберіг.

Володя був вірний, як той птах-однолюб, який вибирає раз на все життя.

Тепер наш Сокіл оберігає з небес, звідти помагає долати ворога, я в цьому переконана. Він з нами поруч завжди, постійно в пам’яті і  серці, бо завжди був у нашому житті, у нашому «сьогодні»!

Слава Герою України Володимиру Сакалюку!